Мій дідусь був найпалкішим футбольним фанатом, якого я знав. Він володів Tasca Fernando — олдскульним тапас-баром на Канарських островах, де стіни були прикрашені фотографіями нашої родини та гравців Барселони. У дитинстві я проводив багато часу в підвалі ресторану, ганяючи м’яч об стіну. Коли Іспанія виграла чемпіонат світу 2010 року, мені було сім років, і мої мрії стали чіткими: виграти чемпіонат світу та Лігу чемпіонів.

Дідусь був затятим вболівальником Барселони і ненавидів Реал. Існує легенда, що під час пересадки в Мадриді він відмовився виходити з літака, поки його не вивезли на інвалідному візку, щоб не ступати на землю ворожого міста. У 1992 році він був на стадіоні, коли Тенерифе переміг Реал, що дозволило Барселоні стати чемпіоном. Це був один із найщасливіших днів у його житті.

Мій батько, колишній воротар, був змушений залишити футбол, щоб керувати рестораном після смерті дідуся. Він завжди підтримував мою пристрасть до гри. Одного разу, у 13 років, я спробував попрацювати в барі, але швидко зрозумів, що це не для мене, і повністю зосередився на футболі. Коли Реал Мадрид запросив мене на перегляд, я поїхав, але через тиждень повернувся додому. Це було важке випробування, але родина підтримала мене, жартуючи, що дідусь з небес не дозволив би мені грати за Реал.

Згодом я потрапив до академії Лас-Пальмаса, де вчився самостійності. Після року в першій команді надійшла пропозиція від Барселони. Це був емоційний момент для всієї родини. Мій брат супроводжував мене до Барселони, де я вперше зустрів Лео Мессі. Лео та Жорді Альба допомогли нам адаптуватися. Куман повідомив, що я залишаюся в команді, і це стало початком моєї мрії.

Сьогодні, коли я святкую голи, я імітую окуляри свого дідуся, віддаючи шану родині. Батько завжди жартував, що я маю стати футболістом, щоб він міг бути моїм асистентом. Тепер, коли я виграв чемпіонат світу, я зміг вивести батька на поле, щоб разом відсвяткувати цей успіх. Футбол — це те, що об’єднує нас усіх, і я знаю, що дідусь пишався б мною.