Минулого лютого я переглядав найважчу презентацію у своєму житті. Лікарі повідомили, що у мене стресовий перелом правої стопи, і прогноз був невтішним — шість місяців відновлення. Це означало, що чемпіонат світу, про який я мріяв з дитинства, опинився під загрозою. Я боявся, що більше ніколи не зможу грати у футбол. Коли я розповів про це дружині Лолі, мене накрило усвідомлення реальності. Мені було 20, коли я пережив вибух автобуса дортмундської Боруссії, і той досвід навчив мене, що все відбувається не без причини. Я вирішив боротися. Мені вкрутили два гвинти у стопу, і почався довгий шлях реабілітації. Навіть допінг-офіцери, що прийшли о 07:03 ранку наступного дня після операції, не зупинили мою рішучість. Луїс де ла Фуенте підтримав мене, пообіцявши тримати на контролі. Перші два місяці на милицях були випробуванням для нас із Лолою, яка була вагітна. Я навіть купив електроскутер, щоб пересуватися, що виглядало досить комічно. У клубі ми переживали складні часи, але розмова гравців у роздягальні після матчу з Вулвергемптоном згуртувала нас. Ми використали критику як мотивацію і виграли чемпіонський титул. 30 квітня 2026 року народився наш син Марко. Це стало для мене головним стимулом. Через три тижні після народження сина я повернувся до тренувань. Я встиг відновитися і потрапив до заявки збірної Іспанії. На чемпіонаті світу ми пройшли через труднощі, але віра в успіх не покидала нас. Мій батько, який прилетів до Далласа, привіз свої щасливі шкарпетки, що стали нашим талісманом. У матчі проти Португалії я забив переможний гол, а згодом ми вийшли у фінал. Фінальний матч проти Аргентини був виснажливим, але ми вистояли. Після фінального свистка я відчув неймовірне полегшення, усвідомивши, що мрія маленького хлопчика здійснилася. Ми влаштували святковий пікнік прямо на полі Метлайф. Я вдячний батькам за підтримку, сину Марко за натхнення та дружині Лолі, яка допомагала мені підійматися сходами, коли я не міг зробити крок самостійно.